Після обстрілів село стоїть самотнє – здивоване й зажурене…
Понад рік пані Ганна не хотіла виїжджати з рідного села, в якому прожила 53 роки і 36 днів. Певно, від’їзд був надто болючим для неї, бо навіть дні порахувала. Нарешті 4 квітня 2023 року доньці Жанні й зятю Олексію вдалося вивезти матір у Городню…
***
Нещодавно до нас у редакцію завітала жінка. Вона з порогу заявила:
– Оце вам принесла вірш моєї подруги й землячки з Хрінівки Марії Веремієнко про війну, наше село й односельців. Хочете – надрукуєте, не схочете – то й ні, тільки розмовляйте зі мною голосніше, бо від обстрілів тих клятих рашистів геть слух втратила!
Звичайно, ми не могли проґавити таку можливість поспілкуватися з очевидицею прикордонних подій.
Повномасштабне вторгнення рашистів для нашої співрозмовниці Ганни Горенок почалася з вибухів й важкого гулу ворожих колон, що сунули повз село вглиб країни. Тоді люди нарахували вісімсот одиниць танків, бойових машин, вантажівок й ще бозна-якої техніки за день.
– Як же ж страшно нам тоді було! Вони носилися на своїх машинах селом увесь час окупації. Якось люди зібрались у четвер у центрі, бо в мирний час щочетверга до нас приїздили торговці, з надією, що бува, хоч щось з продуктів привезуть, а ці зайди летять на машинах прямо на людей. Ну, думаю, все – повбивають! А вони проїхали повз, ще й руками махають, посміхаються. Щоб їм! – пригадала пані Ганна.
Наприкінці березня їй довелось їздити на кордон з білоруссю, побачитися з донькою й передачу забрати з ліками та продуктами. Перетнути їхні численні блокпости – то було окремим випробуванням з перевірками документів і ретельним доглядом машин. А на кордоні побачили таку силу силенну військ і техніки, що аж моторошно стало. Так само непросто повертались назад, а коли дістались додому, то з жінкою трапився нервовий напад. Каже, ледь заспокоїли сусіди та друзі.
Тоді, під час окупації, жителі Хрінівки ще навіть не здогадувалися, що найгірше ще попереду. Спочатку раділи відходу окупантів, а вже за тиждень рашисти вперше обстріляли село.
– Перші обстріли були не по селу, а по околицях, городах і довколишніх полях. Певно, не пристрілялися, а коли змогли – почали руйнувати людям хати. Дісталося й місцевому кладовищу. А по краю села такі вирви від тих вибухів поробилися, аби впала – не подужала б вибратися! А ще у тих їхніх снарядах ще й якась хімія є, бо після огляду воронок у мене геть потріскалися губи й довго ще присмак неприємний був! – пригадала переселенка.
Понад рік пані Ганна не хотіла виїжджати з рідного села, в якому прожила 53 роки і 36 днів. Певно, від’їзд був надто болючим для неї, бо навіть дні порахувала. Нарешті 4 квітня 2023 року доньці Жанні й зятю Олексію вдалося вивезти матір у Городню:
– Напередодні трапився обстріл, й снаряди поприлітали у п’яту від мого обійстя хату. Я так налякалася, що злягла з температурою під сорок градусів. Тож діти й скористалися моєю слабкістю – приїхали, посадили мене в бус, завантажили необхідних речей та й повезли у Городню. Останнє слово було за зятем, хоч я його так не називаю – він для мене син Олексій. Тож він і сказав: «Чого ви ще тут чекаєте – чергового прильоту?» Відтоді я й живу у Городні.
Маючи енергійну жваву натуру, пані Ганна швидко освоїлась на новому місці, знайшла своїх односельців, які також переїхали у наше місто, а ще у неї з’явились й нові друзі.
– А ще з самісінького переїзду почала читати вашу, а віднедавна й нашу газету. Щочетверга із задоволенням купую її на ринку. І хоч нині мушу чимало витрачати грошей на ліки, а газету на наступний рік я таки передплатила. Тепер читатиму регулярно! – каже наша співрозмовниця.
Зміна місця трохи заспокоїла жінку, проте вона зізналась, що часто плаче – як пригадує Хрінівку, як спілкується із земляками, як сирена виє чи вантажівка за вікном голосно гепне на ямці. Проте вона вірить у Перемогу й у те, що колись повернеться у мирне, затишне й таке рідне своє село.
Павло Дубровський, газета «НовиниГороднянщини»
Моє рідне село
Моє село, моя колиска рідна,
Розкинулось якраз ти на межі,
Де сходяться кордони трьох республік
Й пташиний спів лунає голосний.
Були часи – коли звались «братами»,
Ходили в гості через Жеведу.
Гуляли свадьби, пекли короваї –
Ніхто не думав про страшну біду.
Біда злетіла чорною стрілою,
І в саме серце вразила людей.
Принишкла моя Хрінівка чарівна,
Не в’ється дим з покинутих печей
Ох, як же тяжко все це покидати –
Оселі рідні, сад, ліси,
«Лавище», суницями багате,
Що потопає в неземній красі.
Моє село маленьке і затишне,
З якого дев’ять воїнів пішли в похід.
Дали їм зброю, віру в Перемогу –
Таким вже є наш український рід.
Тепер рідне село стоїть самотнє –
Здивоване й зажурене ущент.
Бороздять небо дрони там ворожі,
Несуть на крилах ненависть і смерть.
Та вірю я: рідне село розквітне,
Повернуться додому земляки.
Розправлять плечі й заколосять ниви
І вклоняться героям до землі.
А ти, московський іроде проклятий,
Отямся та навколо озирнись –
Це ж плаче і твоя російська мати.
Чи ти не бачиш материнських сліз?
Марія Григорівна Веремієнко, місто Славутич
